Кліше про Україну

avatar

У цих міркуваннях буде чимало кліше, за що я прошу вибачення заздалегідь, але щоби уникати кліше, потрібно їх знати, що, звісно, є кліше само по собі.

2001 року українська дівчинка отримала подарунок від своєї школи в Лондоні за гарні оцінки з географії – барвистий атлас світу, в якому Європа закінчувалася на східних кордонах сучасних країн Євросоюзу. Території на Схід від тих кордонів були позначені як «Росія та її сусіди». Так, авторське право на видання було американським, але ж британські вчителі вважали прийнятною цю книгу, що пропонувала українській дитині вельми несподіване уявлення про те, куди належить Україна.

Коли 2004 року президент України Леонід Кучма видав книгу «Україна – не Росія», лише лінюхи з числа опонентів пана Кучми не кпили з автора за те, що він, мовляв, виголошував очевидне. Проте і зараз Україна і українці всіляко намагаються довести це очевидне зовнішньому світу (може, найголовніше – Росії) і досить часто – самим собі.

Україна не Росія. Чи Україна – сусіда Росії? Так, але Україна – набагато більше, ніж просто сусіда Росії. Гасло частини українських націоналістів «Геть від Москви» неможливо виконати в географічному сенсі, але, можливо, його можна виконати ментально і політично?

Українцям до вподоби ненавидіти себе. Не знаю жодного іншого народу, який має так багато анекдотів, в яких висміює сам себе – не лише люди з одного краю сміються з людей з іншого краю, а й з себе як з представників народу. Один з мотивів цих анекдотів – українці радіють бідам інших українців. Найбільше відомий анекдот про те, що коли українцю Бог пообіцяє виконати заповітне бажання, українець забажає, щоб у сусіда корова здохла. В іншому варіанті на ту саму тему, в анекдоті з радянських часів, у початковій школі вчителька дає вельми несприятливу характеристику національній вдачі українців, але діти все ж знаходять аргумент на користь свого народу, кажучи крізь сльози, що «Ми краще за всіх у світі танцюємо і співаємо».

Надто тривалий час саме ця здатність співати і танцювати була чи не найбільшою втіхою для українців, а офіційна царистська і, згодом, радянська пропаганда змальовувала їх як працелюбних і не дуже розумних людей, стурбованих, головно, тим, щоби й надалі радіти зоряним ночам і росяним ранкам на своїй родючій землі. За часів Російської Імперії українцям казали, що вони – лише відгалуження великого російського народу, а українська мова – лише місцевий діалект чи навіть говірка. Цей погляд вельми популярний поміж російських шовіністів і нині.

Коли українець каже, що все погано, спробуйте поставитися до цього з сумнівом. Українці полюбляють співчувати самим собі. Коли розпадався Радянський Союз, чимало українських націоналістів шукали підтримки своїм ідеям, твердячи, що українці – найупослідженіший народ у Європі, чиї мова і культура пригнічені до ступеню, коли постає загроза зникнення. Тих, хто, задля об’єктивності, нагадував, що мова і культура навіть наших найближчих північних сусідів – білорусів – у гіршому становищі, вважали зрадниками Справи, не кажучи вже про тих, хто посилався на історію Ірландії і ірландців.

Українці полюбляють нагадувати іншим, що вони – інакші. 1996 року Комісія з питань правничої термінології ухвалила, що написання назви столиці України в усіх офіційних українських документах, створених «латиноалфавітними» мовами, має бути “KYIV”. Мені не доводилося чути, щоби чехи прагнули нав’язати написання “PRAHA” чи ж поляки –“WARSZAWA” в англійській чи французькій мовах. Аргумент за втручання українців до інших мов, хай би і в творених в Україні документах такий: традиційне англійське чи французьке написання “KIEV” – буцімто, є транслітерацією з російської. А Україна ж – не Росія, казали ініціатори зміни. Їм не спадало на думку, що Київ став відомий у європейських мовах задовго до того, як постала сучасна російська мова, а кожна мова пристосовує іноземні назви до своїх потреб у природній для тієї мови спосіб.

Упродовж сотень років українці не мали власної держави; землі сучасної України ділили між собою наддержави тих часів: Литва, Польща, Росія, Австро-Угорщина. Нинішня територія України сформувалася лише 1954 року, коли Українська Радянська Соціалістична Республіка отримала Кримську область (нині Автономна Республіка Крим) зі складу Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки на відзначення 300-ліття, за радянським визначенням, «возз’єднання України з Росією». Враховуючи офіційний радянський погляд, що республіки СРСР були суверенними державами, можна лише дивуватися цьому акту феодальних міждержавних відносин, здійсненому в середині ХХ сторіччя.  Звісно, 1954 року передача території від однієї радянської республіки іншій змінювала дуже мало.

Такий стан речей дуже змінився, коли 1991 року СРСР розвалився: нині Крим часто розглядають як плацдарм російської експансії до України, бо більшість населення півострова – етнічні росіяни. На думку багатьох українських націоналістів цілі Південь і Схід України є провідниками російського впливу. Своєю чергою, чимало людей в цих областях вважають, що співвітчизники на Заході країни перебувають під потужним впливом Польщі та інших країн на Захід від України. Є навіть теорія, що поміж етнічних українців існують принаймні дві етнічні спільноти – так звані «галичани» і «власне українці». Деякі теоретики заявляють, що українці ніколи не були і ніколи не стануть єдиною нацією. Звідси – почуття взаємної недовіри. Звідси – чиновник з одного з найбільших міст Сходу, Донецька, проголошує, що українська мова годиться лише для фольклору і анекдотів; а йому у відповідь закидають, що він розмовляє «іноземною мовою», «мовою окупантів» — російською.

Українці досі не дійшли спільної думки щодо того – хто такі українці? Які ознаки українця? Мова? Релігія? Сполучення цих чинників чи дещо інше? За переписом населення 2001 року, 78,7% населенців України визнали себе українцями за національністю. Проте за поважним соціологічним дослідженням 2005 року, лише 64,3% опитаних вважали українську мову рідною, а 34,4% назвали рідною російську мову. 41,8% опитаних у спілкуванні між дорослими в родинах послуговувалися переважно українською, 36,4% — російською, а 21,6% використовували обидві мови приблизно порівну.

Чимало українців розмовляють російською чи не завжди – чи це робить їх гіршими українцями, ніж співвітчизників, які розмовляють лише українською, гадаю, ні. Доки люди зберігають вірність країні, вони – українці, хай би якою мовою розмовляли чи яку релігію сповідували. Я радий, що такий погляд дедалі більшою мірою сприймають у суспільстві.

У багатьох стислих описах України головною релігією країни називають християнство. Таке визначення, проте, маскує вельми суперечливе становище. У країні є принаймні три потужні православні церкви, а також Українська Греко-Католицька Церква. Репортаж кореспондента Бі-Бі-Сі подавав як сенсацію те, що священики «Української Католицької Церкви» беруть шлюб. Проте у репортажі не було сказано, що ця церква є посутньо православною церквою, яка з історичних причин визнає верховенство Папи Римського, але зберігає православний канон і традиції. Так само автор репортажу міг би дивуватися, що вірні цієї церкви покладають на себе знак хреста в той самий спосіб, як і інші православні християни.

Відносини між цими церквами далеко не братерські. Найбільша кількість парафій належить Українській Православній Церкві Московського Патріархату (яку, звісно, звинувачують у служінні інтересам Росії); найбільша кількість вірних, як стверджують, належить Українській Православній Церкві Київського Патріархату (яку, звісно, звинувачують у розколі православ’я на догоду власним націоналістичним інтересам); Українська Автокефальна Православна Церква відстає від обох за обома показниками. У західній частині країни переважає Українська Греко-Католицька Церква, фактично відроджена після десятиліть заборони за Радянської влади. До того ж, є численні прихильники різноманітних протестантських церков. Є і римо-католики, причому розкол у православ’ї підштовхує декого до католицизму. Є численне мусульманське населення – головно, кримські татари, але й люди іншого етнічного походження, як і деякі етнічні українці і росіяни. Є чимало юдеїв, хоча їх відчутно поменшало відколи в останні роки СРСР дозволили еміграцію.

Українці схильні вірити в історію в тому вигляді, в якому вона їх задовольняє, тож ми багато сперечаємося про історію, обираючи погляди, що відповідають нашим політичним переконанням. Комуністи і ще дехто скажуть, що сучасні українці мають бути довіку вдячні Сталіну, бо це за його урядування Україна здобула свої західні області від Польщі, Румунії та Чехословаччини і наблизилася до сучасних кордонів. Націоналісти і ще дехто скажуть, що Сталіна потрібно завжди розглядати як найжорстокішого ворога України, бо саме за його урядування було організовано штучний голодомор. Ці люди скажуть, що голодомор був геноцидом українців як етнічної спільноти. Їхні опоненти скажуть, що голодомор одночасно стався і в інших частинах СРСР і не має жодного стосунку до цілеспрямованого винищення української нації. Тоді націоналісти скажуть, що ті інші частини СРСР також були заселені українцями. Тоді їхні опоненти скажуть, що в Радянській Україні від голодомору гинули не лише етнічні українці.

А тоді комуністи скажуть, що за 19 років незалежності Україна втратила майже стільки ж людей, як під час голодомору 1930-х років.

Українці полюбляють тлумачити історію. Після сотень років нав’язуваного і набутого комплексу меншовартості ми починаємо відкривати власну багату на події історію, дізнаємося, що чимало знаменитих людей мали українське коріння. Це приводить до деяких досить несподіваних теорій. Назва статті у «Голосі України» містить запитання: «Чи був Бог українцем?» За автором, звісно ж, був. У цьому випадку Бог – давньоєгипетський, Птах, але, за тим самим автором, рядок з Біблії насправді мав би мати такий вигляд: «Спочатку було українське слово». Вельми показово, що коли йдеться про українське коріння, питання етнічної приналежності втрачає значення і кожного, чиї предки народилися на території сучасної України, можуть зарахувати до тих, у кого коріння українське. Наприклад, Сильвестра Сталлоне чи Кірка Дугласа.

Українці полюбляють намагатися перехитрувати самих себе. За законом, 75% телеефіру має бути українською мовою. Щоби досягти цього показника, можна навішати українські субтитри на російськомовний фільм або почати програму кількома фразами українською, а потім вживати лише російську, але субтитрів чи початку українською буде достатньо, щоби зарахувати ціле висилання до україномовних.

Українці вірять у закон переходу кількості в якість. У країні, де населення менше 46 мільйонів, а економіка зовсім не здорова, більше 10 телеканалів проголошені загальнонаціональними. Надто мало з них здатні забезпечити повноцінне програмування, отож український телеефір заповнений дешевим російським та американським імпортом і купленими за кордоном форматами. Проте власники телеканалів тримаються за свої медійні фонди, бо вважають їх незамінними у часи виборів.

Розділені, ми все ж тримаємося купи. Коли 2003 року Росія почала зводити дамбу до українського острова Тузла у Керченській протоці, щоби з’єднати острів з російським Таманським півостровом, українські політичні кола і суспільство взагалі були показово одностайні в енергійному захисті територіальної цілісності України. Не лише відбулися переговори на високому рівні з Росією, але на острові облаштували новий прикордонний пункт – щоби надати матеріальний доказ праву України на цей шматочок землі у 3,5 кв.км.

Важко пригадати інший приклад такої одностайності в ставленні українців до будь-якого іншого зовнішньополітичного питання. З однієї руки, це дає певність на випадок нерадісних подій у відносинах з сусідніми країнами. З іншої – ставить питання про здатність українців бути одностайними за менш тривожних обставин.

Дискусія у цьому напрямку зачіпає питання демократії і сумісності з громадянським суспільством одностайності і однодумства. Можливо, найпотужнішими доказами здатності країни залишатися єдиною є період Помаранчевої Революції і останні президентські вибори. В обох випадках суспільство розділилося практично навпіл, але переважили здоровий глузд і бажання принаймні спробувати зрозуміти, чому інша половина вважає і діє у свій спосіб.

Українці не мучаться сумлінням, коли голосують проти чинної влади. Досі найвищих посадовців у країні змінювали без застосування сили, хоча є документовані свідчення про заклики до цього. Проблема, схоже, в тому, що після зміни влади ми схильні вірити, що нові люди при владі потурбуються про нас, українців, без значного тиску з боку звичайних громадян.

Становище, проте, схоже, змінюється, що доводять нещодавні протести проти Податкового Кодексу – не лише в Києві, а й по цілій країні. Чи це також свідчення того, що народжуваний середній клас України готовий відігравати самостійну роль у своїй країні? Враховуючи те, що чимало протестувальників були рішуче проти спроб політичних партій використати протестний рух в інтересах партій, становище підприємливих українців може бути вельми відмінним від того, яким воно було досі.

Українці полюбляють партійну політику. Коли я дивився довідкові матеріали востаннє, в Україні була 181 зареєстрована політична партія. Чимало з цих партій постали внаслідок розколів більших партій. І ціла ця різноманітність змушує пригадати ще один жарт: «Де двоє українців – там троє гетьманів». Чимало з нинішніх українських гетьманів радше само призначені, ніж обрані. Проте і обрані гетьмани сучасної української політики часто не здатні втриматися від запеклого суперництва навіть коли про людське око проголошують себе союзниками. Приклад президента Ющенка і прем’єр-міністра Тимошенко надто свіжий у пам’яті, щоби заслуговувати на докладний розгляд.

За радянських часів у школі ми мусили завчати на пам’ять «Заповіт» Тараса Шевченка: «Як умру, то поховайте…на Вкраїні милій». Не надто життєрадісно, еге ж? Дедалі більше українців прагнуть навчитися жити у своїй країні, а не бути в ній похованими, хоч би якою милою вона була.

Людина з Канади – іншої країни, що живе ніби в затінку набагато більшого сусіда – сказала мені якось, що П’єр-Еліот Трюдо навчив канадців бути самовпевненими. Можливо, ішлося, радше, не про самовпевненість, а про впевненість у собі. Українці хочуть бути впевненими у собі. Можливо, ми не любимо, коли нас навчають, але ми здатні навчатися, і то швидко – в історичному масштабі. Українці хочуть, щоби світ знав нас краще. Для цього потрібно бути чесними зі світом.

Запись опубликована в рубрике Блоги Комментариев. Добавьте в закладки постоянную ссылку.